9 листопада

110 років від дня народження 

Олекси Івановича Воропая 

(1913–1989)

українського письменника, публіциста, мемуариста, етнографа, фольклориста, біолога (Англія)

Читаючи праці Олекси Воропая, разом з ним переживаємо сумніви, драми, трагедії, які йому, як і  багатьом іншим емігрантам, довелося пережити, залишивши свою Батьківщину і шукаючи щастя поза Україною. Пройшовши випробування долі, він не зламався, ні на хвилину не забуваючи про землю, яка його народила, знайшов себе у новому житті і став успішним вченим–європейцем. 

Цей дивовижний чоловік показав своїм землякам, сущим в Україні й далеко поза нею, яскравий приклад подвижництва. Живучи в далекій чужині, він поклав усе своє життя задля розвитку нашої науки і культури, задля збереження наступним поколінням духовної спадщини української нації. “Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу”, — писав Олекса Воропай 1958 року в передмові до першого тому “Звичаїв нашого народу”, наголошуючи на важливості праці всього свого життя, яка нині, у період потужних глобалізаційних процесів, набула значення важливого чинника національної ідентифікації українського народу серед світової спільноти.

Народився Олекса Іванович Воропай 1913 року в Одесі в родині звільненого в запас армії старшого унтер-офіцера Івана Захаровича Воропаєва та його дружини Олени Остапівни. Батько був з селян Петропавловської волості Самарської губернії та повіту (історичний Жовтий клин).

1917 року батько емігрував, родина за радянських часів перебувала у списку «неблагонадійних». Мати з чотирма дітьми переїжджає до свого села Надлук. Саме там Олекса пішов до школи, знайшов друзів і  познайомився з українським фольклором, народними звичаями, давніми традиціями. Пізніше у щоденникові та спогадах він тепло згадував, як мати співала йому пісень, розповідала казки та народні легенди, а вже коли виріс, то наставляла його любити рідний край і ніколи його не залишати. 

1933 року закінчив сільськогосподарський технікум, працював агрономом на Вінниччині. Студіював агрономію в Уманському сільськогосподарському інституті, проте його виключили з цього закладу на першому курсі.

1937 року починає збирати етнографічні та фольклорні матеріали. Закінчив Московську аграрну академію (1938).

1940—1941 рр. навчався на філологічному факультеті Одеського університету.

Навесні 1944 року, коли Україну зайняли радянські війська, Олекса Воропай разом з дружиною Вірою Бондаренко залишає рідну землю і виїздить з Одеси до Німеччини. Разом вони перебували у таборах для переміщених осіб Аугсбурга та Гальденбурга.   Це був час, коли тисячі людей виїжджали з батьківщини на Захід, знаючи, що перебування на окупованій території обіцяє їм нові переслідування, ув’язнення або заслання. Роки поневірянь у таборах переміщених осіб Олекса Воропай детально описав у книжці “В дорозі на Захід. Щоденник утікача”, що є безцінним документом життя українських емігрантів.

У Німеччині він зустрічався з багатьма українськими невільниками Третього рейху, серед яких були переважно юнаки й дівчата, забрані на примусові роботи — “остарбайтери”, що виконували в Німеччині рабську роботу. З перших уст записував матеріали про їхнє життя-буття на німецькій каторзі, збирав фотографії, листи, перекази, своєрідну невільницьку усну народну творчість, що пізніше увійшла до книжки “Ясир”, яку 1947 року було видано. Володимир Винниченко в листі до Олекси Воропая захоплено відгукнувся про “Ясир”, зазначивши, що це зібрання “має в собі велику силу правди, і то такої болючої, такої глибокої і сумно-зворушливої”.

1944 року опубліковано його перші статті — в українських журналах «Дозвілля» та «Український вісник».

1946 року подружжя вступає до Українського вільного університету.

1948 роком родина виїздить до Великої Британії, Олексій працював робітником на текстильній фабриці міста Олдем. З 1949 року проживають в Лондоні.

Працював у бібліотеці Британського музею у Лондоні. 1957 року здобув звання доктора Слов'янської Етнології.

Входив до складу редакційної колегії журналу «Українська думка». З 1960 року почав друкуватися в журналі «Визвольний шлях».

1961 року захистив дисертацію на звання доктора природничих наук.

Олекса Воропай зі своєю дружиною Вірою

Згодом працював старшим науковим співробітником слов'янського відділу Науково-технічної бібліотеки Великої Британії на Півночі Англії. Після смерті дружини науковець жив самітником, але продовжував працювати, не полишав громадської роботи.

Був членом таких наукових організацій: 

• Інституту Біологів Великої Британії; 
• Ботанічного Товариства Великої Британії; 
• Королівського Інституту Антропологів (і Етнографів) Великої Британії;
• Доцент Кафедри Етнографії Українського Вільного Університету; 
• Керівник секції Етнографії Української Вільної Академії Наук (УВАН) в Мюнхені. 

Помер видатний вчений 20 липня 1989 року у місті Лідс, Англія, а через два роки в Україні побачила світ його головна праця «Звичаї нашого народу». 

Олекса Воропай добре відомий в Україні як автор «Звичаїв нашого народу», однaк серед його творчого доробку є твори, майже невідомі сучасному українському читачеві. В Аугсбурзі під псевдонімом Олекса Степовий  він надрукував сім книжок, серед них: «Вогні в церкві» (1946), «Українські народні лeгенди», «Українські народні танці», «Ясир» (1947) – про життя українців на примусових роботах у Німеччині та ін. Також були видані «Українські народні приповідки» (1952), «Українські народні загадки» (1954), «В дорозі на Захід», повість «Пригоди Марка Чубатого» (1954), «Звичаї нашого народу» у двох томах (1958, 1966), англомовні видання: «The Ninth Circle: Scenes from the Hunger Tragedy of Ukraine in 1933» (1954), «The Ninth Circle: In Commemoration of the Victims of the Famine of 1933» (1983).

У 1953 році О. Воропай видав у Лондоні невелику, трохи більше 40 сторінок, книжку «У дев'ятім крузі». А завдяки її перевиданню у 1954 році англійською мовою, це одне з перших у світі документальних свідчень про Голодомор 1932-1933 рр. стало широко відомим. Ця книжка сповнена болем серця автора, мати якого померла у 1933 року від голоду. Через десятиліття книжка О. Воропая “У дев`ятім крузі” стала підґрунтям досліджень Голодомору американським істориком і політологом Джеймсом Мейсом, виконавчим директором комісії з дослідження Голодомору в Україні при Конгресі США.

У 60–70 роки праці з етнології принесли визнання Олексі Воропаю не лише в середовищі української еміграції, а й у науковому світі Європи, його роботи друкували у США, Канаді, Франції, Німеччині, Англії. 

Головна праця Олекси Воропая - двотомний етнографічний нарис «Звичаї нашого народу» (1966, Мюнхен), в якому ретельно підібрано звичаї та обряди різних регіонів України, що пов`язані з народним та релігійним календарями. Істотно й те, що автор вдався до порівнянь наших звичаїв зі звичаями інших західноєвропейських народів, що робить це видання ще цікавішим. Праці вченого також перевидавалися в Україні, особливо нарис «Звичаї нашого народу» (близько 10 видань у 1991-2013). Але все ж більшість  книжок Олекси Воропая в Україні ніколи не друкувалися. 

Перу митця належать численні літературні статті – «Тарас Шевченко й ідея визволення України», «Архип Тесленко, його літературна й етнографічна діяльність», «Іван Франко як дослідник життя, культури й побуту селян і робітників», «Іван Франко як етнограф і фольклорист». 

Останні звістки про Олексу Воропая належать до 1968 року. Де зберігається нині архів вченого також невідомо. Його документи, підготовчі матеріали до невиданих праць, листування (листів і вітальних листівок нині відомо дев’ять) ще не вивчено. 

На полицях нашої бібліотеки

Джерело: https://uk.wikipedia.org 

http://slovoprosvity.org