13 грудня

120 років від дня народження

(1893-1933)

Миколи Хвильового

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов) – видатний український письменник, політичний діяч, вчитель, один з найвідоміших представників розстріляного відродження, який активно виступав за тотальну українізацію, відвернення від Москви та світле майбутнє для наступних поколінь. Його забороняли, переслідували, звинувачували, але він продовжував творити й надихати інших. 

Народився майбутній прозаїк 13 грудня 1893 року у Тростянці Харківської губернії (зараз територія Сумської області) у родині вчителя. Завжди мав важкий характер, але його любили й поважали. Він створив чимало унікальних творів й започаткував неоромантичну течію психологічного письма. Одні з найвідоміших робіт Миколи Фітільова: “Україна чи Малоросія?”, цикл памфлетів “Камо грядеш?”, новели “Дорога й ластівка”, “Кіт у чоботях”, “Я (Романтика)” та інші. Прожив не довго… Хвильовий покінчив життя самогубством (застрелився) 13 травня 1933 року у Харкові. У передсмертній записці було написано: “…За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий”.

“Письменників не треба ідеалізувати – вони були такими ж живими людьми, як ми”, – починає розповідь Ростислав Мельників, поет і літературознавець, завідувач кафедри української літератури та журналістики Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. Нині він працює над Повним зібранням творів Миколи Хвильового в п’яти томах.

Далі пряма мова.

ПРО ДИТИНСТВО, СІМ’Ю І ВЗАЄМИНИ З БАТЬКАМИ

• Інформації про родину – мало. Як пише Хвильовий у “Короткій біографії” 1924 року, його батько Григорій Олексійович Фітільов – народний учитель, народник, мрійник та “у вищому ступені безалаберна людина”.
• За свідченнями Павла Петренка, земляка й біографа письменника, батько Хвильового походив зі збіднілого дворянського роду, змушений був покинути Харківський університет та піти вчителювати на село через свою революційну діяльність.
• У Тростянці познайомився з майбутньою дружиною Єлисаветою, донькою Івана Тарасенка, який працював бухгалтером у місцевого мільйонера-цукрозаводчика Леопольда Кеніга.
• Батько Миколи любив випити. І на якомусь етапі мати вирішила розлучитися з ним. Єлисавета разом із дітьми, Миколою та його трьома сестрами і братом 1904 або 1905 року переїхала до сестри на хутір Зубівка.
• Коли мама влаштувалася на посаду вчительки, подружжя Смаковських (її сестра з чоловіком) умовили її залишити Миколу в них “для опіки над його дальшою освітою”. Майбутнім письменником опікувалися ще одні материні родичі – подружжя Савичів (у них не було дітей, тож уся любов дісталася Миколі; про близькість цих родинних взаємин свідчить і те, що пізніше, у середині 1920-х, Хвильовий забере до себе тітку, на тоді удову).
• Щодо дитинства Миколи відомо дуже мало подробиць, окрім спогадів, що він дуже любив читати, ходити з батьком на полювання, а ще мав нестерпний характер.
• Як згадувала Лариса Смаковська, кузина письменника, з якою він ріс, у перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів – напам’ять і доброю українською мовою.
• Він не ладив з учителями. Миколу двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської. У певний спосіб на це вплинули його зв’язки із соціалістами, але головна причина – його “шалений” характер і зухвале ставлення до гімназійного начальства. Іспити Микола склав екстерном – так здобув атестат про середню освіту.
• У підлітковий період до становлення майбутнього письменника долучився батько, який тоді вчителював у Краснокутській ремісничій школі. Він познайомив Миколу з російською класичною літературою, зокрема народницькою, а також – з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом, а ще його вплив позначився на інтересі до революційних ідей.
• У юнацькі роки Микола Фітільов захопився модним на тоді Горьким і естетикою так званої “бродячої Русі”. Тож став волоцюгою, ніде надовго не затримувався. Працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. Коли була оголошена мобілізація, він повернувся на Харківщину, і батько влаштував його працювати в ремісничій школі.
• Дороги Першої світової війни простяглися для Миколи в довгі 3 роки. Хвильовий пише: “3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, 3 роки голгофи у квадраті”, – через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину й закінчилися в Румунії. Саме тут його застала революція.
• Після того, як Микола повернувся з фронту, його діяльність була пов’язана з освітою. Його мати вчителювала, батько вчителював. І він певний час працював, по-сучасному кажучи – у Богодухівському відділі освіти, завідував позашкільною освітою. Цікаво, що його рідна дочка Іраїда також усе життя пропрацювала сільською вчителькою.

ПРО ЖИТТЄВУ ДРАМУ, КОХАННЯ Й ДОНЬКУ

• З Катериною Гащенко Хвильовий одружився в 1920 році, а наступного року народилася донька Іраїда.
• Богодухів став тісним для Хвильового, і він переїхав до Харкова. Отримав кімнату в гуртожитку (нині – Палац праці). Катерина якось приїхала до нього, Миколи не було, а натомість, у його кімнаті застала якусь жінку. На цьому шлюб Миколи Фітільова й Катерини Гащенко закінчився.
• Колишня дружина заборонила Хвильовому спілкуватися з донькою. Ба більше – коли вдруге вийшла заміж, переписала дитину на прізвище нового чоловіка. Рідна донька Миколи Хвильового все життя прожила як Іраїда Дмитрівна Кривич.
• Материна рідна сестра Євдокія Гащенко якось розповіла Іраїді, що її батько – не Дмитро, а Микола Хвильовий, показуючи хрестоматію з його портетом.
• Хвильовий прагнув спілкування з донькою, але отримував відмови від колишньої дружини. Іраїда Дмитрівна згадувала такий епізод: у підлітковому віці вона займалася музикою, а Хвильовий вирішив зробити їй подарунок, купив великий білий рояль. Вони якраз тоді з матір’ю й вітчимом жили в Харкові. Так-от, той рояль везли через усе місто, утім, Катерина не дозволила дочці прийняти подарунок – і дорогий інструмент залишився на вулиці.
• Донька, як і раніше її рідний батько, воювала – у роки Другої світової війни пішла доброволицею на фронт.
• З другою дружиною Юлією Уманцевою Хвильовий познайомився ще до одруження з Катериною Гащенко. Вона стала прототипом головної героїні твору “Кіт у чоботях”.
• У неї також була донька – Люба. І саме Любі Уманцевій, яка росла з Хвильовим, письменник заповів авторське право на свої твори.
• У 1919 році Хвильового заарештувала НК (чекісти, – ред.) – і справа йшла до трибуналу. Утім, від смерті його врятувала саме Юлія Уманцева, яка там працювала. Досвід ув’язнення в НК дав матеріал для його творчості.
• Уже згодом вони перетнулися в Харкові й одружилися. Особливих відомостей про їхнє подружнє життя немає. У квартирі на вулиці Римарській їх жило четверо: Микола, Юлія, донька Люба й тітка Хвильового, дружина поміщика Савича.
• Коли Хвильовий застрелився, донька Іраїда пішла на батьків похорон. Бабуся Єлисавета, мама Хвильового, їй сказала: “Ти за життя його не цілувала, то поцілуй хоч перед тим, як поховають”.
• Цей спогад, як і фотографії з похорону, знімає питання спекуляцій щодо “матеревбивства”. Мовляв, новела “Я (Романтика)” – автобіографічна, і письменник застрелив свою матір. Насправді ж вона його пережила.

ПРО АЛКОГОЛЬ І ТВОРЧУ КРИЗУ

• Хвильовий зловживав алкоголем. Є багато спогадів, що пив і для спілкування, і для зняття напруження. Адже він був страшенним невротиком. Нерви зірвав під час Першої світової війни та воєнних дій 1918–1921 років. Також є купа мемуарних свідчень, що алкоголь був вірним супутником літературного покоління Хвильового, з огляду на обставини, у яких вони жили.
• В Аркадія Любченка є яскравий спогад про те, як Хвильовий намагався п’яним втопитися в Тихому океані: бився головою об стіну, на якій висіла карта двох півкуль. Тоді він написав унікальні перші твори, зокрема збірку “Сині етюди”, і запитував себе: “А далі як?”. Усе, що міг, він показав, – його спіткала творча криза. Він залишив роботу в редакціях, журналах, видавництвах і пішов на якийсь час працювати на завод, аби перемкнутися, відпочити.
• У листах до Зерова цього періоду він пише, що двічі ходив стрілятися й не зміг. Тоді також почалися зміни в суспільно-політичному устрої. Ті ідеали, за які Микола боровся, далеко відбігали від дійсності.
• Ще 1919 року Хвильовий став комуністом. Але Сосюра писав, звертаючись до нього: “Ми з тобою співці малинові”, підкреслюючи, що їхній комунізм мав не червоний колір, а малиновий, як один із символів українського козацтва.

ЯК ЗАРОБЛЯВ

• До того, як стати письменником, Хвильовий працював і чорноробочим, і редактором, і в системі освіти. Також працював на Харківському паровозобудівному заводі, нині – завод імені Малишева, на якому випускають харківські танки. Але з 1921 року його основний прибуток був від літературної діяльності.
• Він працював у редакціях журналів “Шляхи мистецтва” й “Червоний шлях”, співпрацював із видавництвами. Тоді добре функціонувала письменницька профспілка.
• Тогочасні письменники обстоювали свої інтереси, зокрема була встановлена нижня межа гонорарів за публікацію творів. Виділялися кошти на групові й позагрупові видання. Різні угрупування письменників претендували на державне фінансування. За рахунок цього письменники 1920-х років мали фінансову “подушку”, якщо були лояльними до комуністичної партії й радянської влади.
• Відомо, що Хвильовий волів віддавати перевагу письменницькій праці, а не розмінюватися на іншу роботу, як-от журналіста чи редактора.

ПРО ХАРАКТЕР, ОДЯГ І ПОЕЗІЮ

• У Хвильового був істеричний характер, він “заводився” з пів оберта. І специфіка ведення ним полеміки в так званій великій літературній дискусії теж свідчить про його вибуховий неврівноважений характер.
• З іншого боку, Хвильового любили. І якби його характер був геть нестерпним, не було б такої підтримки, і він не був би лідером. Хоча були епізоди, коли в нього то не складалися взаємини з Василем Елланом-Блакитним, то він розсварився зі Сергієм Пилипенком, або ж коли близько товаришував із Валер’яном Поліщуком, а потім просто-таки заповзявся його словесно нищити.
• Хвильовий не любив, коли хтось поряд теж проявляв лідерські риси.
• Він мав коло комфортних для нього людей. У них були спільні зацікавлення, як-от література й полювання. Саме це коло створило Вільну академію пролетарської літератури й боролося за якість української літератури та її перспективи в європейському культурному контексті. Завдяки їм ми маємо явище, яке називаємо “червоний ренесанс” / “розстріляне Відродження”.
• Водночас, не варто применшувати роль його опонента Сергія Пилипенка. Це були дві ключові фігури в Харкові. Якщо порівнювати їх, то для Пилипенка було характерним стратегічне мислення: реалізована ним концепція, зрештою, дала українській культурі шістдесятників, він заклав підвалини розвитку української культури в радянських умовах – і результати проявилися за 30 років.
• Цікаво, що саме Пилипенко видав окремою книжкою першу серію памфлетів Хвильового, розуміючи, що порушені питання дуже важливі для розвитку культури й нації. І це при тому, що першою мішенню був якраз він зі своїми підопічними. Це – промовистий факт їхніх взаємин.
• Найближче коло Хвильового – мисливці, зокрема, Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня, Аркадій Любченко. Потім це відіграло злий жарт: коли влада вигадувала, що записати в їхні кримінальні справи, то слідчі твердили, що вони не просто ходили на полювання, а готувалися до терористичних актів.
• Хвильовий був дуже невибагливим щодо одягу. Наприклад, у нього була солдатська уніформа – і він її носив, поки та не зносилася.
• У Хвильового є вірш “Блакитний мед”, і я довго думав, що це дуже цікавий поетичний троп. Але виявилося, що блакитний мед існує, і коли він служив на північному Кавказі в Другій кінній армії, то міг бачити його. Це – мед із плантацій цикорію – він має відтінок блакитного кольору. Я дізнався це, коли дядько передав мені баночку меду, щоби мені краще працювалося над п’ятитомником Хвильового. І це було для мене відкриттям.
• Із цим віршем пов’язана ще і прикра річ. Коли в 1990 році готували двотомник Хвильового, то чи упорядники, чи технічні працівники перекрутили одне слово. За правописом 1920-х років, грецька столиця писалася “Атени” (у вірші йдеться про давню Грецію, море), натомість у друк пішло “антени”. І понад 30 років читачі в Україні читали спотворену поезію.
• До слова, Хвильовий був за кордоном, лікував туберкульоз. Він жив в Австрії, був у Німеччині. Приблизно в той час вийшли і твори Хвильового німецькою. Є свідчення про його відвідини Франції, але щодо їхньої правдивості є сумніви. Утім, замість того, щоби насолодитися перебуванням у Відні, Хвильовий був думками в Харкові, бо якраз тоді посилився тиск на ВАПЛІТЕ, а число однойменного журналу з другою частиною його роману “Вальдшнепи” було конфісковане.

МІФИ ПРО ХВИЛЬОВОГО

• Зрідка звучать версії, що Хвильового застрелили. Постріл снайпера. Утім, навряд чи вони вірогідні. По-перше, людина мала суїцидальні схильності, але головне те, що подібні версії ніколи не звучали від тих, хто належав до близького кола письменника, зокрема дружин Куліша і Йогансена, які під час Другої світової виїхали на Захід.
• Дуже популярний серед ненависників Хвильового міф про те, що Хвильовий був чекістом. Насправді жодних підтверджень цьому немає. Навпаки, як уже згадувалося вище, – він був в’язнем ЧК. 
• Насправді Хвильовий ніколи не говорив гасло “Геть від Москви”, воно лише випливало з його памфлетів. Адже повноцінна українська культура можлива лише в незалежній від Москви Україні.
• Кажуть, що “13” було улюбленим числом Миколи Хвильового, бо він і народився, і пішов із життя 13 числа, й у передсмертній записці сам про це написав. Але його день смерті – це просто прикрий збіг обставин, адже напередодні арештували його товариша Михайла Ялового, і коли він зрозумів, що це не помилка і виходу вже немає, а він стане наступним, то наважився на цей акт відчаю. Ані в поетичній, ані в прозовій творчості не спостерігається культу цього числа.

Джерело: https://nus.org.ua/articles/osvityanyn-nevrotyk-chy-pysmennyk-43-fakty-pro-hvylovogo-shho-ne-rozkazhut-u-shkoli/

На полицях нашої бібліотеки

Хвильовий М. Твори у двох томах.

Микола Хвильовий увійшов до національної історії як провідний виразник ідей Розстріляного відродження — складного й суперечливого періоду в історії. Саме цей літератор у своїх памфлетах обґрунтував потребу української культури орієнтуватися на найкращі світові зразки, а не обмежуватися лише перейманням російських тем, сюжетів і практик текстотворення. Його перо вивело фразу «Європа чи “Просвіта”?», яка для багатьох інтелектуалів стала орієнтиром. Під «Просвітою» письменник розумів провінційну відсталість України в колоніальних умовах, а «Європою» позначав нові форми, орієнтовані на високохудожні зразки інших літератур.

До першого тому входить поетична спадщина Хвильового, а також проза 1921-1927 років.

До другого тому входять художні твори 1927-1930 рр., незакінчені твори, зокрема роман "Вальдшнепи", другу частину якого було свого часу знищено цензурою, нариси, памфлети, листи до Миколи Зерова й Аркадія Любченка.

 Хвильовий М. Вибрані твори.

Понад 50 років ім`я цього талановитого письменника було викреслене з історії української літератури. Його твори не перевидавалися, а прижиттєві видання бли заборонені.

До цієї збірки увійшли відомі твори письменника "Кіт у чоботях", "Дорога й ластівка", новела "Я (Романтика)", "Арабески", "Мати" та ін.

Хвильовий М. Україна чи Малоросія? Памфлети.

До 100-річчя від дня народження М. Хвильового вийшли окремою книгою памфлети письменника: "Камо грядеши?", "Думки проти течії", "Апологети писаризму"» "Україна чи Малоросія?".

Микола Хвильовий був не просто талановитим автором - справжньою зіркою та активним учасником літературного процесу 20-х років; з обдарованого літератора він виріс у першорядного мислителя, справжнього ідеолога, з високим рівнем національної свідомості. «Україна чи Малоросія» Миколи Хвильового — один з найбільш відомих памфлетів автора, в якому він висловлює свої ідеї та думки щодо майбутнього України.