13 травня

175 років від дня народження 

Панаса Мирного

  (1849–1920), 

українського прозаїка, драматурга, поета, фольклориста, перекладача, публіциста, громадсько-культурного діяча, творця новаторських соціальних романів і повістей із життя народу 

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) – видатний український письменник, прозаїк, драматург. Талановитий діяч, який виступав за рівноправність жінок, висловлювався проти заборони вшанування пам’яті Тараса Шевченка, видавав свої твори попри усі заборони. Він говорив: “Мова — жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування”.

Панас Мирний – одна з найяскравіших зірок української літератури, блискучий майстер слова, хто з легкістю малював життя українських селян. Його твори, повні співчуття, змушують задуматися над важливими життєвими питаннями.

Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині.  При хрещенні нарекли Афанасієм. У родині крім Панаса було ще 4 дітей – сестра Олександра, брати – Іван, Лука та Юрій. 

Батьки Панаса Мирного.
Тетяна Іванівна та Яків Григорович Рудченки

Малий Панас був хлопчиком мирної вдачі. Можливо, тому у свідомому віці обрав псевдонім “Мирний” замість свого прізвища Рудченко. Коли інші діти грали у “квача”, він міг сидіти до вечора й споглядати краєвид, який відкривався з гори. Не любив битись, як усі інші хлопчаки, уникав галасливих ігор. Діти Рудченків зростали разом із слугами, сільськими й сусідськими дітьми, поглинаючи українську народну культуру змалечку, приятелювали з сім’єю Драгоманових. 

Олена Пчілка, у дівоцтві Драгоманова, згадувала: “Малий Панас, або як його звали тоді Ахванасій, пригадується мені яко хлопчик тихої, лагідної вдачі”.

У сім’ї розмовляли українською мовою. 

“Обставини хатнього життя в сім’ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Івановна, говорила [в сім’ї] до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сем’ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя”, – Олена Пчілка у спогадах про Панаса Мирного.

Працювати він почав у 14 років у Гадяцькому повітовому суді, потім у казначействі у Прилуках і у Миргороді. Мав гарний почерк. А в ті часи службовці з гарним почерком високо цінувались. Вільний від роботи час присвячував читанню та самоосвіті, так як на навчання грошей не було. Це було його найбільшою втіхою. А ще захоплювався усною народною творчістю: збирав і записував народні пісні, приказки.

Панас Мирний належить до тих українських класиків пера, яким вдалося водночас побудувати блискучу державну кар’єру та реалізувати себе в письменництві.

Держава належним чином оцінила працю чиновника Афанасія Рудченка (до речі, за 40 років служби він ні з ким не конфліктував, тому не випадково і його позитивні герої відзначалися добротою і вмінням прощати): він отримує орден Станіслава ІІ ступеня,  згодом – орден Анни ІІ ступеня, а в 1914 р. – чин дійсного статського радника (чин цивільного генерала, що прирівнювався до губернаторської посади) та особливу золоту табакерку, прикрашену діамантами.

Не приваблювали його вечірні посиденьки з колегами. Коли через службу доводилося брати участь у світських прийомах, сердився, що потрібно одягати мундир та ордени. “Щоб собаки не гавкали”, – жартував сам письменник, коли поверх офіційного костюму одягав чорний плащ і так їхав у фаетоні на званий вечір.

Коли ж повертався, з радістю міняв мундир на просту білу сорочку та чорний костюм. А влітку полюбляв великий солом’яний капелюх.

З нагоди 66-річчя у 1915 р. Афанасія Рудченка вшановують як високого за рангом, талановитого й сумлінного  чиновника. Водночас полтавська жандармерія розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного. Через те, що Афанасій Рудченко писав під псевдонімом і жодного разу не опублікував своє фото, його особа була не відома жандармерії.

Скандальна ситуація для дійсного статського радника, який вірно служить царю, але й не може покинути письменництво заради роботи чиновником.

Підтримував Панас Мирний тісні зв’язки з багатьма діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком.

Панас Мирний знаний як дослідник і палкий агітатор української мови та перекладач (українською) творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Тургенєва, О. Островського, У. Шекспіра, Г. Лонгфелло та інших. На початку ХХ ст. Панас Якович навіть уклав невеличкий українсько-російський словник, який, на жаль, так і не було опубліковано – він залишився у рукописі.

“Літературна писарівщина”, так автор сам називав свою письменницьку працю, стала відрадою. Тільки от Російська імперія продовжувала наступ на українську культуру. Таємний циркуляр від 1863 року міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва забороняв видавати книги українською мовою. 

Дійсний статський радник Панас Рудченко нелегально видав у Женеві роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” під псевдонімом Панаса Мирного. Монументальна селянська епопея таємно ввозилась з-за кордону й конспіративно поширювалась серед людей. Для гімназистів і студентів він виявився тим цікавішим, що належав до заборонених. Роман передавали з рук у руки, він здобував популярність, – хоча за читання нелегальної літератури загрожувало виключення з навчального закладу з вовчим білетом.

Особисте життя

Перше кохання до Рудченка прийшло у 1865 році, коли йому було лише 16 років. Він працював у Гадячі і закохався у панночку Олену Олексіївну. Хлопцю важко було стримувати свої почуття, але розповісти про них дівчині не наважився.

Та знайшлася така, яка покохала нещасного самотнього хлопця. Це була проста дівчина-наймичка. Панас Мирний теж її покохав. Ім’я дівчини невідоме, сам письменник її називає В. Вони були разом, але щастя було недовгим. Дівчина не розуміла душевних поривань письменника, не бачила сенсу у розвитку духовному, тому вони розталися

Не мало щасливого кінця і його наступне почуття, теж до дівчини-наймички. Вони почали зустрічатися, Панас Якович хотів навіть одружитися з дівчиною, дати їй освіту, ввести у своє коло спілкування. Проте мила проміняла його на солдата-москаля. Рудченко важко переживав з цього приводу, пережите наштовхнуло його на написання роману «Повія». Працювати над ним він почав у 1881 році. В основі твору – доля сільської дівчини, яка через бідність після смерті батька та матері, змушена була працювати в наймах у місті, а згодом стала повією. Головна героїня «Повії» – збірний образ дівчат, яких кохав автор роману.

Своє справжнє взаємне кохання – Олександру Шейдеман, Панас Мирний зустрів у 40 років у Полтаві. Познайомилося майбутнє подружжя Рудченків на суботніх літературних вечорах у полтавського етнографа Віктора Василенка. 26- річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з Панасом Яковичем, Олександра Михайлівна не збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала багатого нареченого лікаря в Петербурзі.

Сорокарічного Панаса Яковича Олександра одразу ж вразила у саме серце. Його зачарувала не тільки її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання літератури та музики. Крім того, на чоловіка вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за батьківські кошти, а сама заробляла на життя, викладаючи музику в Полтавському інституті благородних дівчат. На той час серед панночок таке траплялося не часто. Мовчазний та замкнений з дитинства, Панас Рудченко вирішив будь-що добитися взаємності від красуні. Він пише їй сповнені ніжності листи. Називає її Шурочкою, доброю, святою, голубкою.

Олександра Шейдеман проміняла багатого нареченого петербуржця на трудящого полтавця Рудченка 

У квітні 1889 року закохані одружилися. Весілля було скромним, святкували в Карлівці в домі нареченої. Батьки та рідні нареченого навіть не приїхали, лише надіслали листівки.

Панас Мирний з дружиною Олександрою

Сімейне життя стало черговим випробуванням для письменника. Олександра була порядною дружиною та гарною матір’ю, подружжя виховувало 3 синів – Віктора, Михайла та Леоніда. До народження найстаршого сина Віктора у 1892 році, Олександра Михайлівна продовжувала працювати. У 1893 році дружина народила другого сина.

Після народження двох дітей дружина Панаса Мирного потрапила до психіатричної клініки

Напади істерії стали постійними, чоловік боявся, що вони можуть перерости у божевілля. Тому змушений був відвезти її на лікування до Харкова. Там жінка провела півроку, а він молився, щоб вона була здоровою.

Любов, постійна турбота та вірність чоловіка, допомогли Олександрі перемогти хворобу. Після видужання вона народила своєму Панасу ще одного сина – Леоніда.

Панас Мирний з дружиною і синами

Незважаючи на взаємну любов, вірність та порядність, духовної близькості між чоловіком та дружиною не було. Олександра так і не змогла стати соратницею та однодумцем Панаса Мирного. Він постійно вболівав за подальшу долю України, писав твори про простих людей українською мовою. Олександра Михайлівна завжди говорила російською, трималася по-панському. Через це, спочатку у матері Панаса Яковича – Тетяни Іванівни, виникли непорозуміння з невісткою. Батьки Панаса були простими людьми, незважаючи на те, що батько працював бухгалтером, родина жила із землі, завжди говорила українською мовою. Але неприязнь між жінками укорінитися не встигла, бо старі Рудченки жили на Миргородщині, молоді ж – у Полтаві, бачилися не дуже часто.

Після одруження Панас Якович змушений був багато працювати. Завдяки службі вдавалось утримувати родину, навчати дітей, лікувати дружину. Писати він став все рідше.

 

Останні роки письменника затьмарені багатьма трагічними подіями: із життя на початку ХХ ст. пішов брат Іван, а згодом і мати, на війні загинув старший син Віктор, відійшли у вічність найближчі друзі й літературні побратими — М. Старицький, Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський, Леся Українка.

Втрата синів

Страшні корективи у життя Рудченків внесла Перша світова війна, а за нею – круговерть революційних подій. У 1915 році в бою під Рівним загинув найулюбленіший син Панаса Мирного – Віктор, на якого він покладав великі творчі надії, адже хлопець успадкував від батька письменницький талант. Згодом, у вирі громадянської війни, письменник втратив і наймолодшого сина.

Все це відбилося на здоров’ї Панаса Мирного не кращим чином, його серце не витримало. 28 січня 1920 року він помер від інсульту. Дружина пережила чоловіка більш ніж на 20 років. 

Разом із сином, вони відкрили в будинку Панаса Мирного меморіальний музей, першим директором якого був Михайло Рудченко, син письменника.

Літературно-меморіальний музей
імені Панаса Мирного у Полтаві

Джерело: https://dovidka.biz.ua/panas-mirniy-tsikavi-fakti

Вечори чиновника і літератора Панаса Мирного 

Панас Мирний (Вікіпедія)

На полицях нашої бібліотеки

Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні? Роман з народного життя.

Найвідоміший роман Панаса Мирного. Уперше вийшов друком за кордоном, у Женеві. Іван Франко вважав Панаса Мирного надзвичайно талановитим романістом, бо у своїх творах письменник зміг випередити час та залишитися актуальним через століття.

Головний герой роману Чіпка змалку спізнав, що таке несправедливість. Коли одні мають усе, а інші — нічого. Коли одні живуть у розкоші, як пани, а інші тяжко працюють, аби заробити на скибку хліба. Він виріс без батька, жив із матір’ю та бабусею. Його називали чортеням, безбатченком. За що? Чому? Ці гіркі питання не давали Чіпці спокою. Він був не схожий на інших. Дивний мрійник із загостреним почуттям справедливості. Та одного разу життя зіштовхнуло його з поганою компанією. Ступивши на кривий шлях, куди він прийде? До жаданої правди чи безславної згуби?

До художнього твору подано передмову, що цікаво і глибоко висвітлює життя і творчість письменника, історію написання роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та співпрацю Панаса Мирного зі своїм старшим братом Іваном Біликом.

Мирний П. Вибрані твори.
До цього видання увійшли кращі твори класика української літератури Панаса Мирного. У романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та повісті "Лихі люди" змальовано широку картину соціально-економічних відносин у пореформенному українському селі, зубожіння основної маси селянства та зародження куркульства. В інших творах показано ідейне розшарування української інтелігенції ("Лихі люди"), трагедію матерів-одиночок, які втрачають своїх дітей ("Лихий попутав", "Морозенко"), переселенців, що марно шукають кращої долі у невідомому краю. В ліричному образку "Сон", письменник зображує вільне життя свого народу в майбутньому.

Мирний П. Морозенко.

Видання розраховане на широку дитячу аудиторію. В цій книзі юні читачі перечитають твори про великий і багатолюдний світ, сповнений страждань і сподіванок, світ епохи Панаса Мирного. Оповідання «Морозенко» - твір про хлопчика, який у лютий мороз відправився до хрещеного батька посипати (засіяти) на Новий рік, аби дістати щось їстівного для родини та замерзає. Та не самі тільки похмурі картини малював автор. Як ото доля наша вміє вишивати мережку життя людського, вплітаючи то чорні, то червоні нитки, так і письменник поруч лихих людей виводить добрих, сердечних, поруч кривди змальовує і добрі поривання людські. Само серце письменника горіло великою любов`ю до людей, - добрих, але скривджених, - і тепло тієї любові розлите по всіх його творах. Ласкаво й ніжно він писав про дітей, про їхні чисті жадання, мрії, добрі порухи серця. У книзі надруковані й інші твори автора, зокрема, «Серед степів», "День на пастівнику", "Пригода з "Кобзарем", "Казка про Правду та Кривду", стаття "Рідна мова".  

Мирний П. Повія.

У романі подано широкий соціальний зріз життя й побуту різних прошарків населення підросійської України останніх десятиліть ХІХ сторіччя. Головна героїня твору — проста сільська дівчина Христя — зазнає на собі усіх несправедливостей тої важкої пореформеної епохи, внаслідок чого її моральні устої ламаються, вона скочується чимраз нижче й нижче і зрештою гине. Для широкого кола читачів.