Цього дня у 1919 році на площі біля Святої Софії у Києві урочисто оприлюднили Універсал про створення єдиної й незалежної Української Народної Республіки, який увійшов в історію як Акт Злуки УНР і ЗУНР. Остання отримувала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

АКТ ЗЛУКИ. ВІДТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ. ВІДЕО.

Урочисте проголошення об’єднання УНР і ЗУНР на Софійській площі у Києві.

22 січня 1919 р. Фото: Український інститут національної пам’яті

Об’єднання двох українських республік в одну державу стало справжнім народним святом. За спогадами очевидців, у цей знаменний день на Софійському майдані 22 січня 1919 року зібралися десятки тисяч людей. Площа та сусідні вулиці майоріли жовто-синіми прапорами та бойовими знаменами. Всі установи, школи, підприємства, як державні, так і приватні — не працювали.

«ЦИЛІНДРИ, КАШКЕТИ, КАПЕЛЮХИ —
МІШАЮТЬСЯ З УКРАЇНСЬКИМИ ЖУПАНАМИ»

«Гірлянди ялинчаних шнурів звисають тут і там, переплетені національними прапорами та кольоровими стрічками. На початку Володимирівської вулиці — велика, чудесно прибрана дуга з гербами України й Галичини. На телеграфних стовпах — герби різних частин Української Держави.

Весь майдан, балкони, вікна та суміжні вулиці залиті народом. Циліндри, кашкети, капелюхи — мішаються з українськими жупанами та «чамарками» (довгий чоловічий верхній одяг галицького міщанина, — ред.). Настрій святочний», — згадував очевидець події, журналіст і музеєзнавець Олександр Благодір.

Увагу всіх привертав розпорядник свята, відомий український актор Микола Садовський. Він був вдягнений у «старогетьманський стрій, яскраво гаптований золотом, на голові пишна мазепинка з гордими страусовими перами, крива шабля при боці — «Ну, гетьман тобі та й годі!».
«По майдані й на суміжних з ним вулицях увесь час снує авто, а в ньому боярин — у правдивому українському жупані, козацькій шапці та з правдивими козацькими вусами. Це — Микола Карлович Садовський. Стоячи весь час в авті, він роздає останні розпорядки», — згадував Благодір.

Микола Садовський 
у виставі «Богдан Хмельницький»

Урочисте свято відкрив керівник секретаріату закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський, який зачитав вірчу Грамоту про возз’єднання. Щоб підкреслити присутнім представникам іноземних країн міжнародне значення цього акта, член західноукраїнської делегації Ярослав Олесницький прочитав його французькою мовою. Грамоту урочисто передали голові Директорії УНР Володимиру Винниченку.
Після цього член Директорії Федір Швець зачитав Універсал УНР:
"…Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка".
За спогадами очевидців, цей універсал був повторений одноголосно з чотирьох трибун, установлених у різних кінцях майдану і «враження було велике». У багатьох на очах були сльози.

«ПУБЛІКА, НАГЛО ЗАГУДІЛА, ЗАКРИЧАЛА:
«СЛАВА! СЛАВА! СЛАВА!»

Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад, який приймав полковник Євген Коновалець.
«Десь на Печерську залунав перший гарматний стріл… Після молебню заграв марш і почали рухатися військові колони. Лави за лавами… понад 10 000. Першою появилася кіннота — Придніпрянці. Коні чудові, козаки один в одного! Їхали свобідно, по-козацьки вигукуючи «Слава!».

Газета «Діло». Львів, 1929 р.
 Національна бібліотека ім. Вернадського

Публіка вітала їх одушевлено. За кіннотою полки піхоти. Салютували шаблями. Аж ось публіка, нагло загуділа, закричала: «Слава! Слава! Слава!». В залізних шоломах, рослі, стрункі наближалися Січові Стрільці. Наче могутня, думкою керована машина, ішли їх лави — самопевні, здисципліновані. Увесь час, як вони проходили живою рікою гриміло «Слава!», — так описував цей день Цегельський.
Національний хор кілька разів виконав гімни «Ще не вмерла Україна», «Вкраїна –мати» та «Вічний революціонер». Утім, святкова ейфорія тривала недовго.
Уряди двох республік мали різні пріоритети та дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це призвело спочатку до політичних чвар, а згодом до денонсації Акту Злуки з боку ЗУНР. Приводом слугувала незгода керівництва західної України з політикою голови Директорії Симона Петлюри, який у 1920 році підписав Варшавський договір. Згідно з угодою, за допомогу у боротьбі з більшовицькою росією Польщі відійшла велика частина етнічних українських територій.
Утім, Акт Злуки став символом і легендою для наступних поколінь борців за Україну. Як зазначають у Національному інституті пам’яті, після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року ідея цілісності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилася під сумнів. 
Упродовж багатьох десятиліть Акт залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу. Крім того, ця подія повністю руйнує твердження російської пропаганди, буцімто українські землі вперше об’єднав Сталін у 1939 році.

«УЧАСНИКІВ «ЖИВОГО ЛАНЦЮГА» 

ПЕРЕВОЗИЛИ АВТОБУСАМИ ТА «РАФІКАМИ"

Не дивно, що за часів радянського панування згадки про злуку, а також проголошення незалежності УНР (22 січня 1918 року) були табуйовані. В УРСР перше відзначення свята Соборності відбулося у Львові 22 січня 1989 року. На подвір’ї собору святого Юра зібралися львів’яни для участі у молебні, який проводив монах греко-католик. Міліція не заважала, натомість представники Російської православної церкви увімкнули музику з гучномовців.
А 21 січня 1990 року в Україні відбулась одна з найбільших у Європі масових акцій. У переддень свята Злуки мільйони людей взялися за руки, утворивши «живий ланцюг» від Івано-Франківська через Львів до столиці Києва. Оскільки день Злуки (22 січня) припадав на понеділок, то організатори вирішили провести акцію у неділю. Бо залучити таку величезну кількість людей від одного до... у будній день було б просто неможливо.

Софійська площа 21 січня 1990 року.
Фото із архіву газети "Вечірній Київ"

Акцію під назвою «Українська хвиля», яка простягнулася майже на 800 кілометрів, організував Народний рух. Це була хвиля за відродження соборної та незалежної України, яку комуністичний режим уже не міг зупинити. Ось як згадував цей день на шпальтах «Вечірнього Києва», журналіст газети Микола Цвірко, який стояв у «живому ланцюгу» на Житомирській трасі:
«Попри мокрий сніг, сльоту та різкий пронизливий вітер, спалахнуло по всій Україні — не тільки на відрізку Київ — Львів, навряд чи пояснить вам, що це було: масове, воістину всенародне прозріння, емоційний, можливо, ще не зовсім усвідомлений порив чи щось інше. Бо ж очам не вірилося. Не вірилося, що ми вже українці не тільки в етнографічному, а й у повному розумінні».
На ділянки маршруту за межами населених пунктів учасників «живого ланцюга» перевозили автобусами та «рафіками», які організував Народний рух. Утім, багато хто скористався власними «жигулями» та «запорожцями» або рейсовим транспортом. На акцію люди прийшли із саморобними плакатами та синьо-жовтими прапорами.
«Це було справді неповторне видовище та відчуття. Автобус, наповнений збудженими, радісно піднесеними людьми, що смакуючи кожен свій рух, розчохляли синьо-жовті прапори та прапорці, іноді й вимпелочки — хто на що спромігся, — співали „Червону калину“ та громовим „Слава Україні!“ вітали зустрічний транспорт, прикрашений, за рідкісними винятками національними кольорами. Ніхто не соромився бути наївним і щирим, ніхто не соромився сліз невимовного щастя…», — згадував Цвірко.

«Живий ланцюг» на проспекті Перемоги у Києві, 21 січня 1990 р.

 Фото: УІНП

З того дня у Києві щорічно почали відзначати Акт Злуки на Софійській площі. Принагідно, як і у часи Київської Русі, містяни влаштовували мітинги-віче, приводів для яких у 1990-ті було більш ніж достатньо.

«В ЄДНОСТІ — СИЛА, В РОЗДІЛЕННІ — ПОРАЗКА»

Рік потому, після історичного «живого ланцюга», у неділю, 20 січня 1991 року, на Софійській площі знову зібралося чимало киян. З нагоди Дня Соборності там відбувся молебень «За Україну» та мітинг на підтримку незалежності Литви, яку напівжива радянська влада намагалася придушити танками. Після цього його учасники поклали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Колона людей тоді розтягнулась Володимирською вулицею від Софійської площі до Будинку вчителя.

День Соборності став офіційним державним святом у 1999 році. Відповідний указ підписав президент Леонід Кучма. У 2000-х почала відроджуватися й традиція створення «живих ланцюгів» — символу єдності українського народу. У Києві ця акція кілька років поспіль проходила на мосту Патона, символічно єднаючи правий та лівий берег Дніпра.

У 2021 році через пандемію коронавірусу українці влаштували символічний ланцюг єднання у соціальних мережах. Коли карантинні обмеження послабили у Києві жителі правого та лівого берегів 22 січня 2022 року знову створили «живий ланцюг». Кожна з колон йшла одна одній назустріч та несла 30-метрові синю та жовту смуги. У центрі мосту Патона вони зустрілися й об’єднали лівий і правий береги Дніпра, схід і захід України.

А потім почалася повномасштабна війна… Втім, попри постійні обстріли окупантів, у багатьох містах українці 22 січня 2023 року брали один одного за руки, щоб утворити нехай і не великий, але все ж таки ланцюг єдності. Сьогодні Україна, як і у 1919 році знову бореться з тим самим агресором за незалежність, суверенітет і цілісність своєї держави. І лише разом зможемо зберегти нашу країну та звільнити всі території, захоплені росією.

Як сказав предстоятель Української православної церкви, митрополит Епіфаній:

«Свято Соборності є дуже важливим, бо воно нагадує про найголовніший урок нашої спільної історії: в єдності — сила, в розділенні — поразка».

Олександр Галух.

Джерело: https://vechirniy.kyiv.ua/news/93887/

10 цікавих миттєвостей Першої Незалежності - до Дня Соборності України (див)